Стриптиз — это царство иллюзий. Маска, образ — ты уже не чувствуешь себя тем человеком, который пришел сюда. Из офиса, из института, оставив дома своего годовалого малыша. По разным причинам — личным, финансовым, из любопытства. В девятнадцать или двадцать девять лет. С высшим образованием или без него.

В первые дни я наслаждалась каждой минутой этих ночей. Мне было весело, я приходила туда к той себе, которую никто не знает. Позднее с неохотой стала рассказывать о своей жизни в ночь с пятницы на воскресенье.

Юлии Богачевой 31 год, она родилась в Калининграде, училась в фотошколе операторского факультета ВГИК, а затем в Школе фотографии и мультимедиа им. А. Родченко. Сейчас живет в Москве, 10 месяцев назад родила сына

Наступает момент, когда тебе уже сложно отделить себя от выбранной тобой же роли. Синяки под глазами ты замазываешь плотным слоем дешевой косметики, потому что становится жаль использовать дорогую. Не обращаешь внимания на разорванные чулки — пусть будут частью образа. Стараешься не замечать появляющиеся от усталости, недосыпания и алкоголя морщины. Белые платья превращаются в серое тряпье, и ты выбираешь черные наряды. В ответ на оскорбления ты улыбаешься так, что начинает болеть затылок. Ты обращаешь внимание только на количество денег в твоем кошельке, думая о том, сколько удастся заработать в следующий раз. Ты уже не думаешь о другой, «нормальной» работе. Ведь это всего две ночи в неделю…

День первый

«Танцуешь?» — «Ну так… Занималась пару месяцев». — «Приезжай. Заработаешь. Главное — раздеться перед гостем. Как ты двигаешься — тут всем все равно».

Собиралась как на первое свидание. Маски, пилинг, эпиляция… Раздеться получилось. Раза с третьего. После того как наорали. «У нас стриптиз, танцуем в одних трусах, разделась — подошла просить чаевые». Он с куском свинины и я в спущенном на бедра пеньюаре, трясущимися коленями и влажными от волнения ладонями. Очень эротично, должно быть. Пока пыталась вспомнить больше, чем одно движение, девочки подбадривали из-за угла. Танцевать под это невозможно.

Стриптиз по крайней мере. «Ве-е-едь завтра в семь двадцать две я буду-у-у в Ба-а-ариспа-а-але…Та ра-а-а-да-а-асть ша-а-альная-я-я про-о-шла как зар-р-я-я…» И так восемь часов подряд. Нон-стоп. Потом был еще второй. Патологоанатом с пивным перегаром. Угощал шампанским и лапал за все, что мог. «А мне казалось, тут без рук». — «Ну ты же когда платье выбираешь, ты его тоже трогаешь». К утру трупом. Эмоций ноль. Деньги хочется скорее потратить. Гарантия, которую платит клуб за ночь, и пятьсот рублей чаевых. Хватает на еду и бутылку шампанского.

День второй

Мой первый приват. Мужчина и его дама, похожая на девственницу-библиотекаршу. Танцевали вдвоем с Олей. «Девочки, меня удивить уже нечем, вы для нее потанцуйте». Надеюсь, у них все сложилось в ту ночь.

Две семейные пары в нашем зале. Очень пьяные мужья и очень трезвые жены. «Зачем ты ей даешь на чай, у нее сисек нет». — Оля молча улыбнулась и ушла. Потом была истерика в гримерке. Но «гость всегда прав». На «пошла на х*й» ты отвечаешь «приятного вам вечера». И улыбаешься, улыбаешься, улыбаешься…

Танцую для следующего. По всем правилам выпрашиваю чаевые. С меня уже пот градом, а он даже не думает лезть в карман за деньгами. «Да дай ты ей денег, видишь, человек старается». В гримерку возвращаюсь с целой сотней. Ладно, на автобус. Оля отдает мне свой приват. Новеньких надо поддерживать… Огромный волосатый боров зажимает в углу: «Да разденься ты уже, сколько можно танцевать-то». Понимаю, что даже если заору, у нас разные весовые категории. Остается косить под дуру. Хлопаю глазами и очень вежливо прошу немного отодвинуться. Дверь открыта… Ну их на фиг, эти ваши деньги…

День третий

Четыре часа сна. Все болит, но надо снова ехать. За невыезд — штраф или увольнение. «Если вы не вышли на работу, оправданием может быть только то, что вы в реанимации или умерли. На ваше здоровье мне наплевать».

День четвертый

В нашем мини-баре белое вино, энергетики, какая-то алкогольная муть в железных банках. Все выставляется на стол в гримерке. Часа в три зашла очень нетрезвая хозяйка клуба с тремя какими-то гостями. Мы все на сцену — танцевать. Дядечка лет 50 в пиджаке и галстуке не сводит с меня глаз: «Красивая». Я уже научилась не отводить взгляда, улыбаться и делать вид, что это единственный и самый прекрасный мужчина на всей планете. Тем более он дорого одет. «Ну, потанцевала, а дальше что? Сделаешь мне м**ет за пять?» — «Приятного вам вечера».

День пятый

Словарный запас стремительно сужается до базарно-рыночного. Я в образе Лолиты, с двумя хвостами и юбке в горошек. Зашли двое, привели с собой сомнительного вида девушек, поили их пивом. Снова рассматривали, снова обсуждали. Кто-то тыкал пальцами и ржал: «Это сиськи? Вот у моей жены третий размер!» — «Это замечательно, но нельзя же все время есть один борщ». Под утро они увели своих пьяных от пива женщин, сунули мне в чулки тысячу. «Это вам на троих, за то что старались».

День шестой

Вернулся «дорогой пиджак» 50 лет: «Называйте меня Котик». С друзьями. Один зачем-то с дочкой. По крайней мере он так ее представил. Второй похож на охранника склада. Наш зал зашторили. Гости денежные, работаем только для них. «Я тебя отсюда вытащу. Образование есть? Устрою на нормальную работу». В привате он выключает свет и снимает штаны. Мигом трезвею. Счет на 56 тыс. остался неоплаченным.

День седьмой

Подряд несколько приватов. Приятный персонаж в шапке Armani, пачка денег в руках. «Дай мне свой номер телефона, я буду писать тебе романтические смс». Ну хоть кто-то здесь романтик. В этот момент на сцене обрывается канат. Удивляюсь, когда обнаруживаю под головой Алены лужу крови. Мы закрываемся. Втроем в привате переодеваем ее в нормальную одежду. Приезжает скорая. Врачи интересуются, точно ли не били. Остаток ночи провожу в общем зале.

День восьмой

Научилась рисовать ровные стрелки, перешивать платья так, чтобы они оставались похожими на платья, но при этом отсутствовало ощущение «одетости». И главное, чтобы это можно было быстро снять. Мне уже улыбаются бармены. Приняли. Приходили «строители». Порвали мне чулки. На новые денег не оставили, потому что не осталось. Вадим… Владимир… Я не помню. Мы проболтали весь вечер. Четыре приватных танца. А говорил, что его нельзя удивить. Пятерка на чай. Он очень. Очень. Очень милый.

День девятый

Чем больше мужчина делает тебе комплиментов, чем больше в нем романтики, тем меньше у него денег. Такому можно поулыбаться пару минут, внимательно выслушать, чтобы он не расстраивался, что его старания прошли даром, и больше не замечать.

У меня какие-то толпы безденежных поклонников. Упрекают в меркантильности, говорят, что так нельзя. Что это как стоять на Ярославке или даже хуже. Хотя что может быть хуже — не очень ясно. И вообще, друзья, давайте оставим романтику для других ситуаций. Здесь мы на работе. Еще трое заблудших овец. «Девчонки, у вас секс есть?» — «Нет. Мы здесь танцуем. А секса у нас нет. Уже три месяца как нет».

День десятый

День рождения клуба. Снова приходил Вадим-Владимир. Угостил шампанским, выпил коньяку и ушел. «Я очень устал, я пойду». Не верит моим рассказам про влюбленность. «Вот я сейчас уйду, а ты пойдешь к этому», — кивает головой в сторону какого-то огромного жрущего дядьки. Так оно и вышло, в общем. Кто-то с нами фотографировался. Кто-то обсуждал, чьи трусы сколько стоят. Кто-то звал провести каникулы на море. Кто-то снова обещал спасти. Приваты, приваты, приваты. В честь дня рождения два по цене одного.

День одиннадцатый

Какой-то худенький мальчик, совершенно не мой типаж. Заходим в комнату. «Не надо танцевать. Ты мне просто понравилась, я вот решил тебе дать тысячу. Просто так. Вообще я сутенер». Ну начинается. «Бывший. А сейчас депутат. Показать корочку?» — «Да, конечно. Надо же. Вот это да. Круто».

День двенадцатый

Последний день перед новогодними праздниками. Пытаемся узнать у администраторов, когда первый рабочий день. Рождество? «Ну, в Рождество вряд ли. Это же грех». О да, клуб как раз — место для рассуждений о грехе.

День тринадцатый

За праздники все поиздержались, в зале практически никого. Какой-то китаец от смущения хватается за голову и прячет глаза. Второй танцует нам на сцене. Сегодня праздник у девчат… Вот снова «мой» гость. Лет 40, хорошо одет. Я их вижу уже издалека. Разговоры о проблемах отцов и детей, как обычно, плавно перетекают в тему встреч вне клуба. «Ну что вы все об одном, вы пригласите меня на свидание». — «Да. Давайте я приглашу вас на свидание. Настоящее свидание». Записала его в телефон как НН.

День четырнадцатый,  день пятнадцатый

Врачи и антибиотики. «Настоящее свидание» пришлось отменить. Встречаю НН в зале. «А я думал, ты болеешь». Я болею. А тут лекарства отрабатываю. Прошу НН посидеть со мной, чтобы не выгнали танцевать. Он сидит. «Ты тут из-за денег?» — «Ну да, а как еще?» Оставляет пять на чай, сажает на такси до дома. Кажется, на свидание я все-таки пойду.

День шестнадцатый, день семнадцатый

Без алкоголя легче физически, но сложнее психологически. Но в меня постоянно пытаются влить виски, как бы ни отпиралась, что не пью. «Ну, Рыжик, ну что ты, ну скажи что-нибудь хорошее». Ну и ладно, тем более у меня было такое прекрасное «настоящее свидание». Ранний гость — тот, который пришел до полуночи. Рубашка в фиолетовую полоску и галстук. В такую же полоску. Опять взрослый дядечка, значит, мой. «А пойдемте в приват?» — «А что там у вас в привате?» — «Танцы на коленях». Демонстрирую, как это примерно может быть. «Что, и все?» — «И все». НН снова ждет до утра в зале: «Хотел зайти, но вдруг ты танцуешь там для кого-нибудь».

День восемнадцатый

Я снова трезвая. Две по 0,5 энергетика за ночь. Гостей нет. Один и тот под самое утро. В привате он зачем-то закрывает изнутри дверь. Начинаю танцевать. Ну хоть руки не тянет, и то хорошо. Фиг с ним, что в одних трусах. «Давай садись, не бойся. Я без презерватива не буду. Не бойся. Меня тут все знают».

Боюсь я только того, что дверь сзади меня закрыта. Я вспоминаю прекрасного НН с его красивыми ухаживаниями и цветами, сейчас это как-то спасает мой мозг. Хорошо, что я умею красиво пятиться. Снова уезжать с одной гарантией. «Ну что ты расстраиваешься. Приза тут два: либо мужчина, либо деньги».

Ухожу без призов. НН мне больше не позвонил.

Цена секса. Мими Чакарова: «Самый быстрый путь сломить дух человека – это продать его в рабство»

В Украине презентован документальный фильм американской журналистки болгарского происхождения Мими Чакаровой «Цена секса», который стал результатом почти 10-летнегоj журналистского расследования торговли женщинами и принудительной проституции в странах Восточной Европы (укр.). Авторці ціною довгих і важких зусиль, подекуди навіть включення до прихованих груп із середовища торгівців живим товаром і нелегальної секс-індустрії вдалося зібрати та зафіксувати на плівку кадри, які шокують

– Які проблеми поставали перед вами під час роботи над документальною стрічкою, що безпосередньо пов’язана з темою корупції і прихованими групами, зокрема жертвами примусової проституції та їхніми сутенерами? Наскільки складно було здобувати потрібну інформацію?

– Часом здавалося, що дістати інформацію, потрібну для мого розслідування, майже неможливо. Спочатку доводилося діяти, не маючи жодного чіткого уявлення про те, наскільки складно буде знайти жертв работоргівлі та сексуальної експлуатації. Коли ви маєте справу з розслідуванням такого типу, працюєте з андеграундною, або «тіньовою», культурою.

Це люди, які не хочуть говорити про те, що вас цікавить. Дівчата не бажають розповідати, що з ними трапилося. Ті, хто їх продавав і контролював, також відмовляються розказувати про те, чим займаються. Коли ви запитуєте про торгівлю жінками, маєте розуміти, що ті злочинці, які перевозять живий товар і торгують ним, промишляють не лише цим. Також ідеться про наркотрафік і торгівлю зброєю. Наркотики, зброя і люди – усе це продається і купується. В останньому випадку йдеться не лише про жінок, а й про чоловіків як рабську робочу силу. Інформація про такий бізнес і все, що довкола нього, глибоко прихована. Не забуваймо, що мова йде про величезні гроші. Місцеві управлінці, які прямо чи опосередковано мають свій фінансовий зиск із торгівлі жінками, також воліють мовчати якнайдовше.

Фіксування на плівку не завжди було найкращою формою збирання потрібної для мого розслідування інформації. Дуже часто дівчата, які стали об’єктами примусової сексуальної експлуатації, внутрішньо психологічно понівечені. Коли вони розуміють, що замість роботи, на яку розраховували, як-от прибиральниця, офіціантка чи робітниця на фабриці, їх змушують бути проститутками, настає період зламу.

Дуже часто їх фотографують і знімають на камеру, зокрема під час групового зґвалтування. І сутенери використовують це як засіб контролю над жінками, шантажуючи їх, що в разі втечі світлини і відео потраплять до їхніх родин. Отже, тільки-но я діставала камеру, все миттєво припинялося, зі мною відмовлялися спілкуватися далі. Стало зрозуміло, що світлини мені зробити не вдасться. Коли я просила дозволу фотографувати, результат залежав від досвіду кожної з дівчат.

Правоохоронці, тобто ті, хто покликаний захищати, виявляються на боці криміналу, вони також не воліють говорити. Доволі часто буває так, що саме працівники органів правопорядку ґвалтують дівчат, проданих у рабство. Спілкуючись із ними, я багато разів запитувала, чому ті не звернулися до поліції по допомогу. Нерідко в поліцейських відділках вони бачили постійних клієнтів місцевого борделю, які й телефонували сутенерам, щоб ті забрали дівчат назад.

Усі ці явища медіа практично не висвітлюють. Якби ви запитали мене, журналістські розслідування на яку тему я хотіла б зараз провести, то, якби були час і ресурси, перше стосувалося б корупції всередині НГО, що опікуються жінками – жертвами торгівців людьми. Друге – як саме зброя, наркотики, жінки і здебільшого чоловіки транспортуються з країни до країни, де на них чекає рабська праця, тема трудового рабства у ХХІ столітті.

– Поділіться вашими спостереженнями щодо усталеної соціальної позиції в питанні работоргівлі та сексуального рабства у тих східноєвропейських країнах, де ви проводили своє журналістське розслідування. Наскільки вона не толерує людей, зокрема жінок, які стали жертвами нелегальної секс-індустрії?

– За моїми спостереженнями, здебільшого суспільство стереотипно погано ставиться до жінок, які є жертвами работоргівлі та сексуальної експлуатації. Коли вони повертаються до себе додому, їх ганьблять як повій. Часто сусіди, а інколи й батьки дівчини тиснуть на неї, що вона не приносить додому грошей, а якби займалася проституцією й надалі, то був би хоча б якийсь зиск. Я не раз таке спостерігала. Мені дуже важко передати, якими словами рідні ображають таких дів­чат і як вони до них ставляться. Як думаєте, чи залишається в них хоч якесь бажання бути вдома? Здебільшого ж ідеться про умови, коли судова система є корумпованою, судді – купленими. Работоргівці можуть підкупити служителя Феміди і дуже швидко знову вийти на волю, займатися своїм брудним бізнесом далі. Отже, дівчата міцно потрапляють у тенета системи, і їм нікуди подітися чи заховатися.

– Що значить бути проданим у рабство в наш час? Наскільки легко подолати наслідки такої наруги і повернути жертв примусової експлуатації, зокрема сексуальної, до нормального життя в суспільстві?

– Найшвидший спосіб зламати дух людини – продати її в рабство. Це цілковито руйнує ідентичність особи, перекреслює все, чим вона жила й у що вірила до цього. Особливо коли йдеться про дівчину. Якщо її продали в секс-рабство у 12 років, а нині їй 23–24 і проституція – це все, що вона знає, то які відносини вона може побудувати зі світом навколо себе та людьми, які оточують? Увесь її життєвий досвід – бути рабинею.

Коли дівчата втрачають свободу, в психологічному плані від них небагато що лишається. Спостерігати за ними – значить бачити, як люди змушені щодня робити з примусу речі, ніби це є чимось усталеним, як-от застеляти ліжко. Проституція цілковито їх спустошує. Хтось думає, що їх можна реабілітувати після пережитого. Але то стереотип, що чим довше особа, наприклад жінка, була в рабстві, переживала фізичні та психічні знущання і примусову працю, тим важче її повернути до нормального стану і життя.

– У чому полягає специфіка злочинів, пов’язаних із продажем людей і сексуальним рабством?

– Работоргівля і трафік живого товару з країни до країни – складна система, заснована на морі корупції, таврування, ганьби, страху і знущань. На жаль, більшість людей не уявляють, наскільки це явище психологічно завдає шкоди суспільству.

Система сконструйована таким чином, що все має вигляд брудної білизни. Усі хочуть щонайшвидше опинитися якомога далі від жінок, які стали об’єктами сексуального рабства. Дотичною до цього проблемою є нестача підзвітності НГО та фондів, що займаються тим питанням. У них також вистачає корупції, як і в прикордонних патрульних службах та інших держслужбах різних країн, котрі цих дівчат отримують. Усі вони хочуть умити руки, фактично здихатися їх, відправити додому. Найсумніше те, що все це не припиняється. Жінок, які з примусу опинилися в секс-індустрії, вбивають, знаходять мертвими на пустирях та сміттєзвалищах, а тижнем пізніше ще п’ятеро чи шестеро потрапляють у рабство в країнах, де вулиці червоних ліхтарів мають потребу в них.

– Неурядові громадські організації, які займаються реабілітацією жертв торгівлі людьми та поверненням їх назад у суспільство, мають серйозне міжнародне фінансування. Проте часто доводиться чути, що використання ними коштів є непрозорим, що наштовхує на думку про корупцію в цих інституціях. Наскільки це відповідає реальному стану речей?

– НГО, які мають справу з жертвами торгівлі людьми, зокрема жінками, мають певний розпорядок, пов’язаний із фінансуванням. Нерідко цифри, на які ми, журналісти, покладаємося в їхніх звітах, є завищеними. І що частіше ми про них згадуємо у наших статтях, то більше фінансування ці організації отримують. Наприклад, якщо кажуть про те, що 20 тис. жінок було продано в сексуальне рабство, це сильніший сигнал для суспільства, ніж якщо йтиметься про 10 тис. Власне, ніхто не оцінює і не перевіряє цифри. Їх можуть хіба що запитати, скільки населених пунктів вони включили до своєї вибірки.

Хотіла б навести приклад НГО, яка постійно працює над пошуком і залученням фондів, зокрема й міжнародних, американських, шведських, норвезьких, тобто з країн, які питанню рабства та торгівлі людьми приділяють величезну увагу. Якось узимку мене запросили додому до виконавчого директора цієї інституції на прийом. Підлога в будинку була з підігрівом. Сам прийом обслуговувало близько 30 офіціантів. Гостям забезпечили транспортування додому. Отже, ви можете уявити собі масштаби вечірки. Натомість у притулках згаданої організації я побачила зовсім іншу картину. Було видно, що вони недофінансовані, умови, у яких перебувають жінки, дуже погані, тоді як людина, яка керувала цією НГО, мала у своїй резиденції підлоги з підігрівом і влаштувала дуже екстравагантний і дорогий прийом.

– Оприлюднення розслідувань такого рівня, як знята вами документальна стрічка «Ціна сексу», зазвичай викликає знач­ний суспільний резонанс і тягне за собою шлейф реакцій включно з початком кримінальних розслідувань. Як ваш фільм сприйняли у різних країнах?

– Реакція була дуже строкатою. У Вашингтоні, де фільм демонстрували після Лондона, стався випадок, який мене надзвичайно вразив. На показ прийшла група людей із Держдепартаменту США, котрі хотіли поговорити зі мною. Одна з жінок із цієї групи, з якою ми кілька разів спілкувалися стосовно надання дозволу американським посольствам на показ цих матеріалів у всьому світі, повідомила мені, що вихід стрічки допоміг змінити законодавство, дотичне до питання рабства і торгівлі людьми у Греції. Отже, щось змінити таки вдалося.

Для мене важливо не лише зняти такий фільм, а й те, щоб він потрапив до рук людей, які реально приймають рішення і можуть вплинути на політику тієї чи іншої держави в царині порушення прав людини, зокрема работоргівлі.

Також дуже актуальною є зміна уявлень і ставлення суспільства до проблем торгівлі людьми та сексуальної експлуатації. Я презентую мій фільм у Східній Європі, зокрема в Україні, щоб подолати тавро ганьби, пов’язане з явищем сексуального рабства. Крім того, для мене важливо розкрити тему корупції, одну з найважчих для висвітлення журналістом. Усіляко намагаюся якнайширше показати і розповісти, як працює ця система, поінформувати суспільство, просвітити його щодо таких питань. А також, що головне, змінити його сприйняття проблеми.

– Тема сексуального рабства, яку ви висвітлюєте, шокує. Хто передусім має бути з нею ознайомлений: особи, які виносять політичні рішення, члени громадянського суспільства чи хтось інший, щоб фільм справив якнайбільший ефект?

– Відповідь, на жаль, вельми невтішна. Як на мене, насамперед фільм треба показати не лише в країнах Східної Європи, які є, так би мовити, постачальниками живого товару, а ще й у тих, куди цей товар привозять. Однією з перших визнала відповідальність і хоча б щось зробила для врегулюванням питання сексуальної експлуатації та работоргівлі, як я вже зазначила, Греція. Ще дві країни, на яких я сфокусувалася в «Ціні сексу», – Туреччина й ОАЕ. В Еміратах, на жаль, мене внесли до чорних списків і заборонили показ фільму навіть на тематичних фестивалях. Не вдалося його показати й на Міжнародному кінофестивалі прав людини, який щороку в жовтні відбувається у столиці ОАЕ Абу-Дабі. У Туреччині така сама ситуація. Стрічка не потрапила на жоден фестиваль чи спеціальний показ.

Украинское порно: Уголовно, но ненаказуемо 

 

 

in Share

 

 

Эротический дозор – наш ответ “кастрированному немецкому порно”

Участие в создании и распространение порно в Украине преследуются уголовно. Но угроза схлопотать от двух до семи лет лишения свободы мало кого пугает. Ведь порнобизнес в стране работает фактически безнаказанно и приносит неплохую прибыль, пишет в своем свежем номере всеукраинский еженедельный журнал Корреспондент.

Правозащитник Эдуард Багиров уверяет, что украинская порноиндустрия приносит вовлеченным в нее людям около $ 100 миллионов ежегодно. По окупаемости она дает фору многим другим видам бизнеса — каждый вложенный в нее $ 1 дает $ 8 прибыли.

Легальная порнография могла бы банально приносить доходы в государственную казну. Но дело даже не в деньгах, считает Багиров: контролируя изготовление и распространение порнографии на государственном уровне можно хоть как-то эту сферу регулировать. Пока же в Украине с порнографией ситуация более чем двусмысленная — она нелегальна, но очень доступна, причем за это не наказывают.

Доступ к телу

За 20 гривен в месяц компания Воля-Кабель подключает всех совершеннолетних желающих к каналам XXL, Spice и Adult TV, которые эротическими можно назвать с большой натяжкой. Оператор телефонного центра этой компании на вопрос об их содержании ответила: “Точно не знаю. Как рассказывают, больше порнография”.

Даже на телеканалах наиболее доступного социального пакета в ночное время крутят весьма сомнительные фильмы. “Это старое немецкое порно, где убрали части тела. Если в фильме нет сюжета, нет любви, чувств — то это уже не эротика”, — уверен Сергей Рыбалкин, генеральный продюсер студии Piligrim Studio, выпустившей сборники отечественных откровенных новелл Эротический дозор на DVD.

Но все это — лишь фон для настоящего бедствия. Ведь пока официальная власть и ученые мужи отделяют эротику от порно, страна погружается в опасные глубины настоящей жестокости. Целый ряд международных организаций, говорит Пахомов, оценивают, что до 80% детской порнографии, которая есть в интернете, сделано в Украине, Беларуси, Молдове и России. Почти половина ее имеет украинское происхождение.

Хранители морали

Украинская полиция нравов — это отдел МВД Украины по борьбе с преступлениями в сфере общественной морали. Старший оперуполномоченный Руслан Пахомов сам студии не накрывает — это делают региональные органы. В тихом же здании на улице академика Богомольца находится “мозговой центр” борьбы с порно, а также сводничеством, сутенерством, проституцией, насилием и жестокостью. Состоит он из двух человек — сам Пахомов и его начальник.

Судя по сводкам МВД, борьба успешна — каждый месяц накрывают кого-то, и находят по полсотни фактов распространения незаконной продукции для взрослых. Однако на деле все не так безоблачно — Пахомов признается, что охватывают они в лучшем случае 10% порнооборота Украины. Основная проблема, по его мнению, — это финансирование. Две контрольные закупки порнопродукции и их экспертиза — необходимые условия для открытия уголовного дела — составляют две месячных зарплаты Пахомова. Государство денег на такое не дает.

А найти распространителей порнографии несложно. Например, один из украинских интернет-магазинов предлагает доставку фильмов бандеролью, оплата анонимная — наложенным платежом или Webmoney. Стоит недорого — от 17 грн.

Но у милиции проблемы даже с вполне реальными продавцами порно со столичного рынка Петровка. По словам Пахомова, обычно ими оказываются ветераны, инвалиды, матери малолетних детей — их к ответственности не привлечешь.

На производителей выйти сложнее. Милиционер определяет, что порно сделано в Украине, по наводке коллег за границей или собственным наблюдениям. Выдают пейзажи, детали обстановки, попавшие в кадр газеты или журналы. Недавно вот он нашел замечательную порнографическую фотографию со знаменитой Софией Киевской за окном.

Глас народа

Впрочем, как признается сам Пахомов, часто все усилия по борьбе с преступниками идут прахом. Милиция возбудила уголовное дело против изготовителей порнографических журналов Флэш, Сильва и Соблазн, которые спокойно печатались под Киевом — суд отменил, их при желании опять можно найти в ларьках Союзпечати. Оно и неудивительно — порнопродукция востребована.

Порнография плотно вошла в жизнь современного общества. Социолог и сексолог Александр Корегин приводит данные американских исследований — 92% мужчин и 72% женщин смотрели порнографию для полового возбуждения.

“Одна из причин распространения порно — очень усложненные отношения между полами. Проще заняться самоудовлетворением, а не искать. И сложности с общением заставляют сосредоточиться на порно”, — объясняет сексолог природу интереса к непристойностям. А вообще, Корегин ничего плохого в порно не видит — главное не забывать, что “що занадто, то не здраво”.

О тех, кто сосредоточен на порно и тех, кто увлечен борьбой с ним, читайте свежем выпуске журнала Корреспондент №23 от 16 июня 2007 года. 

Проституция последних 150 лет: репортаж с уникальной выставки

Полтора столетия назад женщины из Восточной Европы попадали в сексуальное рабство за границу точно так же, как и в наше время. Точно так же, как и в 1990-х, в 1860-1930-х годах молодые девушки и женщины из Восточной Европы отправлялись в дальние страны в поисках лучшей жизни. Но билет до Нью-Йорка, Стамбула или Буэнос-Айреса для многих из них оказывался «желтым».